Суд визнав протиправною бездіяльність посадових осіб та скасував рішення комісії щодо відмови у відстрочці від мобілізації військовозобов`язаному, який виховує дитину з інвалідністю віком до 18 років

Жоден нормативний акт не містить чіткого переліку документів, що підтверджують інвалідність дитини, які потрібно надати для відстрочки від мобілізації. 

Посилання на постанову суду:

Постанова від 10.07.2024р. у справі №560/20454/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/120379752)

Згідно з п. 4 “Правил військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів” громадяни, які ухиляються від військового обліку, навчальних (перевірочних) або спеціальних зборів, від призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, несуть кримінальну відповідальність.

Відповідно до п.19 “Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів” призовники, військовозобов`язані та резервісти, винні в порушенні вимог правил військового обліку, несуть відповідальність згідно із законом.

Отже, порушення військовозобов`язаними правил військового обліку має наслідком настання відповідальності згідно із законом.

Тобто, порушення вимог правил військового обліку є підставою для притягнення військовозобов`яної особи до відповідальності.

Проте, відповідачем не підтверджено належними доказами, що позивач ухилявся від постановлення на військовий облік та що за таке порушення останнього притягнуто до відповідальності згідно із законом.

Варто також звернути увагу на те, що ОСОБА_1 у позовній заяві вказав, що його військовий квиток вилучено представниками РТЦК та додано до папки з особою справою без жодних пояснень, однак суд першої інстанції дійшов висновку про необгрунтованість таких доводів з огляду на те, що останні не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи.

В свою чергу, колегією суддів з метою з`ясування всіх обставин у справі, ухвалою від 29.05.2024 зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 надати суду протягом десяти днів з моменту отримання ухвали інформацію про те, чи перебуває (якщо перебуває, то з якої дати) на військовому обліку ОСОБА_1 , чи мобілізований, та коли.

На виконання вказаної ухвали, відповідачем надано інформацію, що ОСОБА_1 згідно електронного реєстру “Оберіг” перебуває на військовому обліку в четвертому відділенні ІНФОРМАЦІЯ_1 з 12.06.2023. На військову службу за призовом під час мобілізації не призивався.

Отже, самим же відповідачем підтверджено, що позивач на момент подання заяви про відстрочку перебував на військовому обліку.

Щодо ненадання ОСОБА_1 медичного висновку дитини з інвалідністю, колегія суддів вказує на наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України “Про охорону дитинства” дитина з інвалідністю-це дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.

За визначенням, наведеним в Законі України “Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні” дитина з інвалідністю-особа до досягнення нею повноліття (віком до 18 років) зі стійким обмеженням життєдіяльності, якій у порядку, визначеному законодавством, встановлено інвалідність.

Так, позивач в якості підтвердження тієї обставини, що виховує дитину з інвалідністю, надав копію посвідчення про отримання державної допомоги на дітей з інвалідністю віком до 18 років, висновок ЛКК, копію свідоцтва про шлюб та свідоцтво про народження сина.

Проте, Комісія, позицію якої підтримав і суд першої інстанції, виходячи із приписів Положення про лікарсько-консультативну комісію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року № 917, дійшла висновку, що належним підтвердженням встановлення дитині до 18 років інвалідності, є виключно медичний висновок.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що Положення, на яке посилається відповідач та суд першої інстанції, визначає механізм проведення медико-соціальної експертизи хворих, що не досягли повноліття, і потерпілих від нещасного випадку на виробництві дітей віком від 15 до 18 років, дітей з інвалідністю (далі – діти) з метою встановлення ступеня обмеження життєдіяльності під час взаємодії із зовнішнім середовищем та часу настання інвалідності, однак не є нормативно-правовим актом, яким визначено перелік документів, що підтверджують статус людини з інвалідністю.

Так, до документів, що посвідчують особу з інвалідністю зокрема належать: виписка з акта огляду медико-соціальною експертною комісією; посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни; медичний висновок про дитину з інвалідністю до 18 років; посвідчення особи, яка одержує державну соціальну допомогу відповідно до Законів України Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю та Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю; пенсійного посвідчення, до якого, окрім іншого, заносяться відомості про групу, підгрупу, причину інвалідності із зазначенням у відповідних випадках нозологічних форм захворювань та строк, на який встановлено інвалідність; довідки для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу; висновок лікарської комісії медичного закладу, тощо.

Варто звернути увагу, що для реалізації певних прав законодавством може бути визначено обов`язковою наявність конкретного підтверджуючого документу, однак як вірно зауважено позивачем, жоден нормативний акт не містить чіткого переліку документів, що підтверджують інвалідність дитини, які потрібно надати для відстрочки від мобілізації.

За таких обставин, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції, що єдиним документом, що підтверджує статус дитини з інвалідністю є лише медичний висновок.

Крім того, відповідач, вважаючи посвідчення про отримання державної допомоги на дітей з інвалідністю віком до 18 років недостатнім документом для підтвердження того, що на вихованні позивача знаходиться дитина з інвалідністю, міг повідомити останнього про необхідність надання додаткових документів, однак жодних дій, спрямованих на з`ясування того чи має ОСОБА_1 право на відстрочку, відповідачем не вчинено до прийняття рішення про відмову в задоволенні заяви про надання відстрочки.

За вказаних обставин, колегія суддів вважає рішення відповідача від 16.1.2023 №25 передчасним.

Поряд з цим, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 31.08.2022 у справі №640/22426/20, адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Враховуючи вищенаведені обставини та правові норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що правильним способом захисту порушених прав позивача буде визнання протиправним рішення відповідача про відмову у наданні відстрочки та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання відстрочки.

Що стосується витрат на правничу допомогу, колегія суддів вказує на таке.

Пунктом 1 ч.3 ст.132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 7,9 статті 139 КАС унормовано, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Також, за змістом частини 9 статті 139 КАС при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.

Верховний Суд у постанові від 11.12.2019 у справі № 2040/6747/18 зокрема зазначив, що при визначенні суми відшкодування витрат на правничу допомогу, суд враховує критерії реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерії розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі “Баришевський проти України”, від 10 грудня 2009 року у справі “Гімайдуліна і інших проти України”, від 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України”, від 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти України”, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

У справі “East/West Alliance Limited” проти України” Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

У пункті 269 Рішення зазначено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд – у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також – чи була їх сума обґрунтованою.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо,- є неспівмірним.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 14.11.2019 у справі №826/15063/18, від 11.12.2019 у справі № 2040/6747/18, від 19.12.2019 у справі №520/1849/19, від 22 грудня 2020 року у справі №520/8489/19 та від 11 лютого 2021 року у справі № 520/9115/19.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначила, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

У постанові від 14.11.2019 у справі №826/15063/18 Верховний Суд висловив думку, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Подібний висновок міститься і в постанові Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 810/3806/18.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 5 липня 2012 року №5076-VI “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” (далі Закон №5076-VI) договір про надання правової допомоги-домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

У п. 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI зазначено, що представництво – вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги-види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

За визначенням, наведеним у статті 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Отже, вказані положення процесуального закону дають підстави для висновку, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, не тільки, що рішення ухвалене на користь сторони, яка користувалася послугами адвоката, а також що за цих обставин справи такі витрати сторони були необхідними, а розмір є розумний та виправданий.

На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, 22.11.2023 між ОСОБА_1 та адвокатом Ковальчук І.М. укладено Договір про надання правничої допомоги, згідно п.3 якого ціна гонорару складає 5000 грн.

Досліджуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи у КАС, колегія суддів враховує таке.

Верховний Суд у постанові від 21 січня 2021 року у справі №280/2635/20 зазначив, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір-обґрунтованим.

Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц.

Враховуючи вищенаведене, а також фактичний обсяг виконаної роботи та незначну складність справи, колегія суддів вважає, що розмір наданих адвокатом послуг є явно завищеним.

При цьому, як свідчить зміст договору від 22.11.2023, останній не містить відомостей про те, що правова допомога, надається виключно в рамках адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови в наданні відстрочки від мобілізації.

За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що розумно обґрунтованими є заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу за рахунок відповідача у розмірі 3000 грн.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (заява № 65518/01; пункт 89), “Проніна проти України” (заява № 63566/00; пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору не в повному обсязі встановив фактичні обставини справи та не надав їм належної правової оцінки, а доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції та дають правові підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.

У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення зокрема є, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що необхідно скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову про часткове задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 132, 134, 139, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2024 року скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 від 16.11.2023 №25 щодо відмови у відстрочці від мобілізації.

Зобов`язати комісію ІНФОРМАЦІЯ_1 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про відстрочку від мобілізації, з урахуванням висновків викладених у цьому судовому рішенні.

Джерело