Шлюбно-сімейне право України (1 частина)

Шлюбно-сімейне право України – сукупність правових норм, які регулюють особисті й пов’язані з ними майнові відносини громадян, що виникають із шлюбу й належності до сім’ї. Тобто, це право регулює відносини між подружжям щодо порядку та умов узяття шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу; відносини між батьками й дітьми, іншими родичами тощо. Крім того, шлюбно-сімейне право України регулює відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування і т. д.
-Особливості та порядок укладання шлюбного договору;
-Порядок та особливості укладання шлюбу;
-Правові особливості проживання однією сім’єю реєстрації шлюбу;
-Умови та порядок розірвання шлюбу;
-Які шляхи та умови встановлення батьківства;
-Правові аспекти призначення та виплати аліментів;
-Підстави та умови встановлення опіки та піклування;
-Усиновлення та його особливості.

ОСОБЛИВОСТІ ТА ПОРЯДОК УКЛАДАННЯ ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ
Шлюбний договір розглядається як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обо¬в’язків подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням.

Форма шлюбного договору.
Згідно зі ст.94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб’єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклувальника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч.2 ст.92 СК України).
Відповідно до ч.1 ст.92 СК України суб’єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстрували шлюб (подружжя).
Щодо суб’єктного складу шлюбного договору пов’язані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст.95 СК України дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п’ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відносини, що виникли раніше – з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.

Строки дії шлюбного договору.
Відповідно до ст.96 СК України, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків подружжя та, подруге, за бажанням сторін у договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.
Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п’ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі укласти новий договір або погодитися з законним (легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України. Важливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов’язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин особи відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов’язки щодо колишнього чоловіка або дружини.

СК України встановлені певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть включатися до шлюбного договору:
Предметом шлюбного договору є відповідно до частин 2, 3 ст.93 СК України шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов’язки. Тобто, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо.
Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК України (ч.4 ст.93). Вказана норма є відповідної гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житловому приміщенні тощо. Разом із тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх нормативного закріплення – в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому точнішим буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.
Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч.4 ст.93 СК).

У СК України окреслено три основних види майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити:
а) правовий режим майна (ст.97 СК України);
б) порядок користування житлом (ст.98 СК України);
в) право на утримання (ст.99 СК України).
Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не передбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домовитися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кожного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо. За Сімейним кодексом регулювання відносин подружжя щодо укладення шлюбного договору в цілому базується на диспозитивних засадах.
Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (ст.98 СК України). У даному разі йдеться не про перехід права власності на житлове приміщення від одного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них. В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому приміщенні. Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розірвання шлюбу. Відповідно до ч.2 ст.98 СК України сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів.
Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на утримання (ст.99 СК України). Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з подружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст.75 СК України). Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо.

Зміни умов шлюбного договору.
У СК України закріплено загальне правило щодо цього. Згідно з ч.1 ст.100 СК України одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Це можливо тільки у тому разі, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. В ч.2 ст.100 СК України сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У зв’язку з тим, що шлюбний договір підлягає нотаріальному посвідченню, усі внесені в нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. СК України передбачає також можливість зміни умов договору за рішенням суду (ч.3 ст.100 СК України).

Випадки визнаня шлюбного договору недійсним.
Відповідно до ст.103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Хоча в СК України йдеться лише про ті підстави недійсності правочинів, які встановлені ЦК, обмежитися цим не можна, бо Сімейний кодекс України містить цілу низку власних умов, порушення яких без сумніву слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним.
Основні підстави визнання шлюбного договору недійсним:
1) порушення нотаріальної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника;
2) неналежний суб’єктний склад (укладення договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності);
3) зменшення обсягу прав дитини, які встановлені СК України;
4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище;
5) укладення договору під впливом обману, насильства;
6) помилка однієї зі сторін договору;
7) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в договір положень, що стосуються особистих прав і обов’язків подружжя або їх неповнолітніх дітей) тощо.
Треба зазначити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існування незалежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це свідчить про залежність шлюбного договору від шлюбу та певну підпорядкованість першого другому.

ПОРЯДОК ТА ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ
Дане питання врегульовано Сімейним кодексом України від 10 січня 2002 року. Статтею 21 СК України передбачено, що шлюбом – є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Головними критеріями в даному визначені виступають
1) сімейний союз, під ним розуміється спільне проживання, спільний побут, взаємні права та обов’язки жінки та чоловіком;
2) союз жінки та чоловіка, це повинні бути різностатеві відносини, одностатеві шлюб в Україні заборонені;
3) зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану, вона встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.
В інституті “Шлюб, права та обов’язки подружжя” СК України головними принципами є
1) шлюбний вік, для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка – у вісімнадцять років;
2) добровільність шлюбу, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається;
3) одношлюбність, жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

Процедура та її особливості укладення шлюбу:
1. Звернення до органу реєстрації цивільного стану та заява про реєстрацію шлюбу.
Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого органу державної реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором.
Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими.
Дана заява подається особисто, можливі випадки (через поважні причини) заяву про реєстрацію шлюбу, нотаріально засвідчену можуть подати представники. Головною умовою в даному випадку є довіреність на представництво в органах РАЦС нотаріально посвідчена.
Зава дійсна протягом 3 місяців, якщо реєстрація не відбулася у цей встановлений термі, вона втрачає чинність.

2. Ознайомлення наречених з їхніми правами та обов’язками
З моменту подачі заяви про реєстрацію шлюбу, на орган РАЦС покладається обов’язок роз’яснити права та обов’язки наречених, а саме про:
(права) 1) взаємну обізнаність наречених про стан здоров’я, вони один одному повинні повідомити про стан свого здоров’я;
2) що держава забезпечує створення умов для медичного обстеження;
(обов’язки) 1) якщо особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля, повернення затрат буде можливе тільки в тому випадку, якщо відмова від укладення шлюбу було викликано викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість).

3.Час та місце укладення шлюбу
Загальним строком реєстрації шлюбу є однин місяць від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу.
За наявності поважних причин керівник органу РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця.
Граничним строком відкладення реєстрації шлюбу є 3 місяці з моменту подачі заяви про реєстрацію шлюбу. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду. Шлюб реєструється у приміщенні органу РАЦС.

4.Реєстрація шлюб
Реєстрація шлюбу повинна здійснюватися в обов’язковій присутності наречених, реєстрація через представників не допускаться.
Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Також мають право створити складне прізвище, шляхом приєднання до свого прізвище прізвище нареченого, нареченої.

ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЖИВАННЯ ОДНІЄЮ СІМ’ЄЮ БЕЗ РЕЄСТРАЦІЇ ШЛЮБУ
Відповідно до п.4 ст.3 СК сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, незаборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Власне, до останнього із наведених вище варіантів створення сім’ї можна віднести спільне проживання однією сім’єю. Причому відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім’я охороняється державою, а така охорона не ставиться у залежність від підстав створення сім’ї.
Жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час переживали однією сім’єю, мають право на утримання у разі втрати працездатності
Фактичні шлюбні відносини, засновані на таких же особистiсно-емоційних началах, як і зареєстрований шлюб. Проте питання значущості характеру взаємовідносин осіб, які перебувають у фактичному шлюбі, для визнання таких фактичних відносин з боку держави є дискусійним, про що докладніше йтиметься далі.
Стаття 74 СК передбачає, що у разі спільного проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм обом на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовими договорами між ними.
Режим спільної сумісної власності майна осіб, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, передбачає можливість звернутися до суду для розподілу даного майна як майна подружжя у разі припинення фактичного спільного проживання сім’єю, в такому випадку слід керуватися нормами гл.8 СК відповідно до ч.2 ст.74 СК, яка поширює на майно, набуте під час спільного проживання, правовий режим спільної сумісної власності.
Зокрема, майно, набуте під час спільного проживання, підлягає розподілу в рівних частках, якщо інше не передбачено договором між сторонами.

УМОВИ ТА ПОРЯДОК РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ
Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон пов’язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу припиняються особисті та майнові правовідносини подружжя. В той же час припинення шлюбу може слугувати підставою виникнення інших правовідносин, нових особистих та майнових прав колишнього подружжя.

Відповідно до ст.104 Сімейного кодексу України, шлюб припиняється за однією з двох підстав:
а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим;
б) внаслідок розірвання шлюбу.
Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обставин, що склалися в сім’ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України); судом (статті 109-110 СК України).

Розірвання шлюбу державним органом РАЦС.
Відповідно до ч.1 ст.106 СК України розірвання шлюбу здійснюється державним орга¬ном реєстрації актів цивільного стану за наявності двох умов:
а) подружжя не має неповнолітніх дітей;
б) існує взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу.
Відповідно до ч.2 ст.106 СК України державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружжя, якщо вона не була відкликана. Таким чином законодавство дає змогу подружжю обдумати своє рішення і остаточно визначити серйозність своїх намірів щодо розірвання шлюбу.
У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них. Таким чином закон допускає можливість врахування волі лише одного з подружжя щодо розірвання шлюбу. Відповідно до ч.1 ст.107 СК України шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий з них:
а) визнаний безвісно відсутнім;
б) визнаний недієздатним;
в) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.
Якщо ж між подружжям виникає спір майнового характеру, то це не впливає на вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Вбачається, що таке правило є виправданим.
Розгляд майнового спору можна відокремити від вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Тільки точнішим було б інше формулювання ч.2 ст.107 СК України: шлюб має розриватися незалежно від спору не тільки між подружжям, а й між тим з подружжя, який звертається із заявою про розірвання шлюбу до органів РАЦС, та опікуном іншого з подружжя – визнаного безвісно відсутнім або недієздатним. Зрозуміло, що у випадку, коли одного з подружжя було визнано безвісно відсутнім або недієздатним, то між ним і другим із подружжя спір майнового характеру виникнути не може. Вимоги майнового характеру в такому разі будуть пред’являтися опікуном відсутньої або недієздатної особи.

Розірвання шлюбу за рішенням суду.
Як уже зазначалося, розірвання шлюбу, крім органів РАЦС, може бути здійснене судом. Закріплений в СК порядок розірвання шлюбу судом містить суттєві зміни. Найбільш принциповим є введення двох самостійних процедур щодо розірвання шлюбу залежно від згоди або незгоди подружжя на припинення шлюбу. Відповідно до цього СК України закріплює:
а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст.109 СК України);
б) розірвання шлюбу за позовом, пред’явленим одним із подружжя, тобто за наявності спору (ст.110 СК України).
У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлюбу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утім, така сім’я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випадку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім’ї. Разом із тим, СК України закріплює нове правило щодо договірного регулювання багатьох аспектів відносин подружжя, які виникають у процесі розірвання шлюбу. Якщо подружжя дійшло згоди щодо розірвання шлюбу, воно, відповідно до ч.1 ст.109 СК України має право подати до суду про це спільну заяву. В цьому випадку суд не з’ясовує питання щодо можливості або неможливості розірвання шлюбу. Питання щодо припинення подружнього життя подружжя вирішує самостійно. Головна мета суду полягає у встановленні того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таким чином, суд лише з’ясовує відповідність волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розірвання шлюбу, та відсутність порушення інтересів дітей та подружжя після розірвання шлюбу.
Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передає на розгляд суду письмовий договір, в якому вказує: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей братиме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.
Відповідно до ч.1 ст.109 СК України вказаний договір має просту письмову форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду разом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущення, що цей договір має бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Підписання сторонами такого договору, як випливає з ч.1 ст.109 СК України, є правом, а не обов’язком подружжя.
СК України передбачає ще один договір подружжя, який подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на дитину (ч.2 ст.109 СК України). Треба сказати, що природу цього договору.
Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є порядок, відповідно до якого розірвання шлюбу здійснюється за позовом одного з подружжя (ст.110 СК України). Таким чином, у даному випадку мова йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання внаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціативою лише одного з них. Загальний дозвіл щодо розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя має певні винятки. Відповідно до ч.2 ст.110 СК України такий позов не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. В законі не сказано чи поширюється це правило на випадки народження у подружжя мертвої дитини або коли дитина померла до досягнення нею одного року.

СК України містить винятки коли заборонено звертатися до суду з позовом про розірвання шлюбу:
1. Звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини можливе, якщо один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч.2 ст.110 СК України).
2. Чоловік та дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою (ч.3 ст.110 СК України).
3. Чоловік і дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо: а) батьківство щодо неї визнане іншою особою або б) за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини (ч.4 ст.110 СК України).
Таким чином, позов кожного з подружжя про розірвання шлюбу може бути пред’явлено тільки після спливу одного року після народження дитини.

ЯКІ ШЛЯХИ ТА УМОВИ ВСТАНОВЛЕННЯ БАТЬКІВСТВА ?
Відповідь : Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, моральний, особистий або майновий характер. Права та обов’язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виникнення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей є кровне споріднення, походження дітей від даних батьків.
Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов’язки. Згідно зі ст.121 СК України права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України.
Сама наявність фактичного складу, який утворюється сукупністю двох юридичних фактів: події – народження дитини та дії – реєстрації народження органом реєстрації актів цивільного стану, є підставою виникнення правовідносин між дітьми та їх батьками.
Реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Народження дитини повинно бути зареєстроване не пізніше одного місяця з дня народження дитини. Реєстрація народження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою. У разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження реєстрація здійснюється за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.
Для реєстрації народження дитини до органів РАЦС пред’являються певні документи, а саме: довідка медичної установи про народження дитини та документи, що посвідчують особу батьків (одного з них). Крім того, залежно від порядку визначення походження дитини від певного батька також пред’являються свідоцтво про шлюб, або заява батька (спільна заява батьків) про визнання батьківства, або судове рішення про визнання батьківства.
На підставі реєстрації народження дитини видається свідоцтво про народження, в якому засвідчується походження дитини від вказаних у ньому батьків (одного з батьків).

Визначення походження дитини від батьків, які перебувають у шлюбі між собою.
Порядок визначення походження дитини залежить, перш за все, від того, перебувають батьки дитини у шлюбі між собою чи ні. Майже не викликає питань визначення походження дитини, коли вона народжується жінкою, яка перебуває у шлюбі, зареєстрованому у встановленому законом порядку. В ч.1 ст.122 СК закріплена загальна презумпція щодо визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній – доводити своє батьківство. Сама наявність шлюбу між матір’ю дитини та чоловіком є доказом походження дитини від цього чоловіка. Батько й мати, які перебувають у шлюбі, записуються батьками дитини в Книзі реєстрації актів про народження за заявою будь-кого з них. Якщо ж мати дитини, яка перебуває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, і у зв’язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народження дитини, то її прохання може бути задоволене лише за наявності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнання його батьком дитини.
Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як прави¬ло, на момент народження дитини. Однак, якщо на момент народження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, її чоловік помер до народження дитини або шлюб визнаний недійсним), при визначенні батьківства юридичне значення має факт зачаття дитини у шлюбі.
Статтею 124 СК України передбачено, якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство ж попереднього чоловіка може бути визначене наступним чином:
-у добровільному порядку при подачі до органу реєстрації цивільного стану спільної заяви попереднього чоловіка та чоловіка у повторному шлюбі;
-у примусовому порядку за наявності судового рішення про визначення батьківства попереднього чоловіка.
Визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка регулюється ст.123 СК України. Виходячи з того, що у спільній заяві-зобов’язанні подружжя бере на себе рівні права і обов’язки батьків з виховання і утримання майбутньої дитини, у разі застосування до них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій вони обоє записуються батьками дитини. При цьому один із них може усвідомлювати, що він не є біологічним батьком (матір’ю) народженої дитини. Так, у разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано до організму його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. У разі ж імплантації до організму іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. У разі народження дитини жінкою, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям, реєстрація народження провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. При цьому одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається посвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини. В графі “Для відміток” робиться відповідний запис: матір’ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження форми №103/0-95 є громадянка (прізвище, ім’я, по батькові).

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою.
Згідно зі ст.52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Шлюбно-сімейне законодавство України не передбачає різниці між дітьми, батьки яких перебувають у шлюбі між собою, та дітьми, народженими матір’ю, яка не перебуває у шлюбі. Ніяких моральних та правових обмежень будь-які діти не знають. Існує лише різний порядок визначення походження дитини.

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою, може відбуватися:
-за спільною заявою матері та батька дитини (ст.126 СК України);
-за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини (ст.127 СК України);
-у судовому порядку (ст.128 СК України).

Отже, законодавець закріплює два порядки визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою:
-добровільний;
-судовий.
Спільна заява жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, про реєстрацію їх матір’ю та батьком дитини (ст.126 СК України) свідчить про добровільність їх рішення. Й тому реєстрація походження дитини проводиться в органах реєстрації актів цивільного стану без будь-яких попередніх процедур, зокрема судового розгляду. Така заява може бути подана вказаними особами до органу реєстрації актів цивільного стану як до, так і після народження дитини. Особиста присутність їх при подачі заяви не є обов’язковою. Батько (мати) може подати заяву про визнання батьківства через представника або надіслати її поштою. Єдиною обов’язковою умовою у цих випадках є нотаріальне засвідчення заяви або повноважень представника. Право на визнання себе батьком (матір’ю) дитини не обмежується віковим критерієм. Однак, якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини. Така конструкція ч.2 ст.126 СК України дозволяє зробити висновок, що повідомлення відповідних осіб про запис неповнолітньої особи матір’ю дитини законодавством не передбачений. Необхідність повідомлення вказаних осіб, які за законом піклуються про неповнолітню особу, зумовлена тим, що згідно з ч.1 ст.35 ЦК України неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини, може бути надана повна цивільна дієздатність.

Визнання батьківства – це волевиявлення особи, яка вважає себе батьком дитини.
Однак, одного волевиявлення особи щодо визнання себе батьком певної дитини недостатньо для настання правових наслідків. Необхідно також ще й волевиявлення матері дитини, яке полягає у вираженні згоди на те, щоб чоловік був записаний батьком її дитини. Саме тому вимагається подача до органів РАЦС спільної заяви матери дитини та чоловіка, якій вважає себе батьком цієї дитини.
Чоловік, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини й вважає себе батьком цієї дитини (ст.127 СК України), може подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про визнання себе батьком дитини за наявності однієї з наступних обставин:
-мати дитини померла;
-мати дитини оголошена померлою відповідно до ст.46 ЦК України;
-мати дитини визнана недієздатною відповідно до ст.39 ЦК України;
-мати дитини визнана безвісно відсутньою відповідно до ст.43 нового ЦК України;
-мати дитини позбавлена батьківських прав відповідно до ст.164 СК України;
-мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не виявляє про неї материнської турботи та піклування.
Єдиною умовою прийняття заяви чоловіка, який вважає себе батьком дитини, у всіх цих випадках є запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень за прізвищем матері, а ім’я та по батькові батька дитини – за вказівкою матері. Іншими словами, запис про батька дитини не має правової підстави, тобто не ґрунтується ні на заяві іншого чоловіка, ні на рішенні суду. Отже, у чоловіка, який подає заяву про визнання себе батьком дитини, не має суперечності інтересу з іншою особою.
Визначення батьківства за рішенням суду (ст.128 СК України) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини. Ситуації, в яких батьківство встановлюються в судовому порядку, мають місце, коли чоловік не визнає себе батьком дитини й, навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється.
Підставою для визнання батьківства можуть слугувати будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України (ч.2 ст.128 СК України).
Визнання батьківства в суді здійснюється у порядку позовного провадження. Позов про визнання батьківства може бути поданий матір’ю, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує та виховує дитину. Дитина, яка досягла повноліття, має право самостійно подати позов про визнання батьківства.
Як вже зазначалося, позов про визнання батьківства може подати також і чоловік, який вважає себе батьком дитини, якщо його батьківство не визнається (оспорюється) матір’ю дитини або іншими особами. Визнання батьківства в судовому порядку можливе також лише за умови, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок матері.
У судовому порядку можуть також встановлюватися факт батьківства (материнства) та факт визнання батьківства. Ці справи розглядаються за правилами окремого провадження.

Встановлення факту батьківства в судовому порядку відрізняється від визнання батьківства за рішенням суду за наступними критеріями:
-відсутність спору щодо батьківства дитини;
-смерть фактичного батька дитини;
-час народження дитини.
У разі смерті чоловіка, якій не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду (ст.130 СК України). Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок матері дитини. Заяву про встановлення факту батьківства можуть подавати ті ж самі особи, які мають право пред’являти позов про визнання батьківства, крім, звичайно, особи, яка вважає себе батьком дитини.
За рішенням суду може також бути встановлений й факт материнства (ст.132 СК України). Умовами розгляду заяви про встановлення факту материнства є:
-смерть жінки;
-за життя ця жінка вважала себе матір’ю дитини;
-відсутність спору щодо материнства цієї жінки;
-у Книзі реєстрації народжень вчинено запис про матір дитини за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина.
Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує та виховує дитину.
У разі досягнення дитиною повноліття вона також може подати таку заяву до суду.

Шлюбно-сімейне право України (2 частина)